15.05.
Тема: П. Куліш -відомий письменник."Чорна рада"-перший україномовний історичний роман-хроніка.
Відео:https://www.youtube.com/watch?v=S8cNJLsL25U
Підручник:https://pidruchnyk.com.ua/968-ukrainska-literatura-9-klas-kovalenko.html ( електронна версія підручника) ст. 275- 284( читати)
Графічна теорія:
Життєвий і творчий шлях П. Куліша
-Хто
були його батьки?
-У
якій родині він виховувався?
Хутір під містечком Воронежем — мальовничий куточок
Глухівщини (тепер Сумщина). Тут здавна проживав козацько-старшинський рід
Кулішів. Після приєднання України до Росії він одержав
дворянське звання, яке було пізніше втрачене з не з’ясованих досі причин. Як і
всі господарі середньої заможності, за тогочасними звичаями Куліші працювали
коло землі нарівні зі своїми наймитами, годувалися за одним столом. Побут
Кулішів мало чим відрізнявся від селянського, члени родини говорили українською
мовою.
На цьому хуторі 8 серпня 1819 року народився хлопчик
Пантелеймон; тут минало його дитинство. З перших років
життя він постійно чув пісні, які звучали в хаті, у дворі, в полі. Дуже
співучою була його мати Катерина. В автобіографії Панько Олелькович (як він сам
себе називав) згадував: «Пісня була для неї не забавою — вона думала піснями.
Сидя за роботою, ніколи не вмовкала, тільки було, зітхне, задумається і знов
співає». Співалапісні меншому братикові й сестра Леся, а вечорами й у свята
розповідала про казки, легенди, байки. Коли хлопчик підріс, навчила його
грамоті. Та незабаром на самотній хутір прийшло велике горе. Спочатку померла
мати, а невдовзі — й сестра. Батько вдруге не одружувався.
Роки навчання. Перші спроби майбутнього письменника
На
сусідньому хуторі жила небагата поміщиця Мужиловська, що мала славу
аристократки й ідеалістки. Вона вподобала допитливого хлопчика, давала йому
читати книжки, прищеплювала високі ідеали добра й справедливості. Коли Панько закінчив повітове училище, батько мав
намір віддати його писарчуком у повітовий суд. Проте Мужиловська наполягала,
щоб здібного підлітка віддати до Новгород-Сіверської гімназії.
Г.
Квітки-Основ’яненка, збірку «Украинские народные песни», укладену
М.Максимовичем. Серед російських авторів найбільше захоплення викликав О.
Пушкін, який став найулюбленішим поетом на все життя. Тоді ж юнак написав і
перший свій твір — оповідання «Циган», яке надруковане було тільки 1841 року в
альманасі «Ластівка» Є. Гребінки. Директор
гімназії І. Тимковський, людина освічена й гуманна, побачив у свого учня
літературні здібності і заохочував його до письменницької праці.
Гімназії Куліш не закінчив. Підготувавшись самостійно,
зробив спробу вступити до Київського університету, але не був прийнятий, бо не
мав дворянського звання. Деякий час працював учителем у заможних родинах, а потім
став вільним слухачем університету. Тут він зблизився з ректором М.
Максимовичем, який зацікавився талановитим юнаком. При сприянні ректора в
журналі «Киявлянин» було надруковано перші твори Куліша російською
мовою
— два нариси на побутову тему під загальною назвою «Малороссийские рассказы» та
повість «Огненный змей».
Не
закінчивши й університету, Пантелеймон Олександрович був учителем російської
словесності в гімназіях різних міст — Луцька, Рівного, Києва. У канікулярний
час багато мандрував Україною, збирав фольклорні твори, описував звичаї та
обряди. Молодого письменника захопив панівний тоді в літературі романтизм,
якому притаманні інтереси до історії свого народу, його усної творчості, укладу
життя.
У
1843 році він познайомився з М. Костомаровим, а в наступному — з В.
Білозерським і Т. Шевченком. Разом з ними брав участь у заснуванні
Кирило-Мефодіївського товариства. У роботі братства він брав участь епізодично
— коли приїздив до Києва, але активно листувався з його членами. Живучи в
столиці, Куліш багато часу приділяв науковій роботі, захоплювався історичним
минулим України та інших держав, наполегливо вивчав іноземні мови. В один зі
своїх приїздів на батьківщину він одружився з сестрою Білозерського
Олександрою, яка пізніше стала письменницею і прибрала собі псевдонім — Ганна
Барвінок. Старшим боярином на весіллі молодят був Т. Шевченко, веселий,
дотепний, співучий друг Панька Олельковича.
Арешт. Заслання
Навесні 1847 року Академія наук послала Куліша за кордон
для підготовки до роботи на кафедрі слов’янських літератур.
Разом із молодою дружиною та її братом Василем він вирушив у наукове
відрядження. Але у Варшаві його та
Бєлозерського було заарештовано у зв’язку з розгромом Кирило-Мефодіївсього
товариства.
Затверджуючи вирок ІІІ відділу (чотиримісячне ув’язнення
та чотирічне заслання), Микола І додав: «Заборонити писати і на службу в
Вологду». Проте у зв’язку з клопотанням молодої дружини та її сановних друзів
термін ув’язнення було скорочено, а Вологда замінена Тулою. На
засланні Пантелеймон Олександрович пробув три роки й три місяці. Працював
дрібним чиновником у канцелярії губернатора, а згодом — у газеті «Тульские
губернские новости». Багато уваги приділяв самоосвіті: вивчав філософські
трактати Руссо та Спінози, читав твори світової класики (Скотта, Діккенса,
Байрона, Мольєра, античних авторів), опановував європейські мови.
Повернувшись
із заслання, Куліш спробував надрукувати роман «Петр Іванович…», але цензор у
рецензії зробив висновок, що автор «прямо излагает мысли, приближающиеся к
коммунизму и социализму…». Роман у світ не вийшов. Переїхавши до Петербурга,
Пантелеймон Олександрович працював у Міністерстві державного майна. Оскільки
заборона друкуватися знятою не була, повісті російською мовою він вміщував
переважно в некрасовському «Современнике» під псевдонімом «Миколай М.». Видав також
двотомник «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя» — перший ґрунтовний
життєпис великого письменника.
Захопившись
руссоїстською ідеєю близького до природи життя і вченням Спінози, Куліш вирішив
залишити гомінке місто. Він мав два хутори — батьківський і жінчин
(Мотронівку), купив і третій — Баєвщину (на Лубенщині) і почав господарювати на
землі.
До
Петербурга наїздив зрідка. Лише 1856 року після тривалого клопотання було знято
заборону друкувати твори П. Куліша. Тепер він частіше відвідує столицю, довше в
ній проживає. Для задуманих видань разом з Білозерським відкриває власну
друкарню. Українські видання друкувалися «кулішівкою».
1858 року Пантелеймон Олександрович з дружиною поїхав за кордон,
побував у Німеччині, Бельгії, Швейцарії, Італії, де вивчав культуру і побут
різних народів. Перебуваючи за кордоном, митець тужив за рідним краєм.
Це, очевидно, стало однією з причин того, що він знову почав писати вірші, які
1862 року вийшли збіркою «Досвітки».
Друкарня
працювала зі значним навантаженням, але приносила самі збитки. Крім того, при
виданні кожної книжки її власники натрапляли на жорстокий опір цензури. Уряд
вважав Куліша та Бєлозерського неблагонадійними, а українську літературу — сепаратистською.
В
журналі «Основа» П. Куліш вів відділ критики. Усі матеріали (статті, рецензії,
розвідки, повідомлення тощо) різних авторів редагував і готував до друку сам.
Публікував і власні наукові праці, зокрема дослідження творчості К. Зіновіїва,
І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка й інших письменників.
Реформу
1861 року він сприйняв з радістю, бо сподівався, що новий цар, Олександр ІІ,
послабить урядові утиски. Але стало ще гірше: в 1863 році царат завдав нового удару
по українській культурі — видав валуєвський циркуляр.
Друкарня Куліша та Бєлозерського була закрита, багато підготовленого матеріалу
не побачило світ.
У Варшаві і знову в Петербурзі
Пригнічений цими подіями, П. Куліш із сім’єю виїхав до
Варшави, де одержав посаду директора відомства духовних справ та члена комісії
для перекладу польських законів, які діяли в Речі
Посполитій до загарбання Росією, східної її частини (з Варшавою). Остання
посада мала русифікаторський характер, що викликало велике невдоволення Кулішем
в колах польської та української інтелігенції.
У
Варшаві невтомний трудівник вивчав історичні архіви, писав наукові праці та
художні твори. Часто наїжджав у Галичину, зокрема у Львів, близько зійшовся з
тамтешніми прогресивними діячами, особливо з І. Франком, брав участь у
культурному житті краю. На заснування передового журналу «Правда» П. Куліш дав
значні кошти, друкував у ньому власні дослідження та художні твори, брав участь
у роботі редакції. І. Франко називав його «духовним керманичем «Правди»,
«головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини
70-х років».
Повернувшись
до Петербурга, П. Куліш ще деякий час обіймав державні посади, але головними
були наукова й літературна діяльність. На основі матеріалів, зібраних в
архівах, написав і видав тритомну «Историю воссоединения Руси», у якій виклав
багато достовірних фактів минулого, зокрема часів козаччини, тлумачив їх з реакційних
позицій. Польське панство та російський царат він зобразив носіями культури,
українців — п’яницями і розбишаками,
визвольні рухи трактував як варварство, руйнування національної державності. Це
викликало велике обурення в передових колах українців.
Останні
десять років П. Куліш проживав то на своїх хуторах, то за кордоном. У цей час
він переклав особливо багато творів Ґете, Гейне, Байрона та інших класиків
світової літератури. Ці переклади разом із зробленими раніше ввійшли до збірки
«Позичена кобза». За мелодійність вірша, різноманітність римо-ритмічних форм,
багатство мови І. Франко назвав цю збірку гідною кращих перекладів, зроблених у
європейських країнах. Живучи переважно в Мотронівці, Куліш уклав збірку власних
публіцистичних статей та художніх творів під назвою «Хуторская философия и
удаленная от света поэзия». У ній він доводив, щоукраїнський народ не має права
на самобутній культурний розвиток, пропагував патріархальний хутірський побут,
протиставляючи його міській цивілізації. Книжка була заборонена й вилучена з
продажу.
Коли
в Мотронівці скоїлася пожежа, згоріло багато рукописів П. Куліша, зокрема
переклади з Біблії. Частину поезій йому пощастило відновити по пам’яті, з них
він уклав збірку «Хуторські недогарки», яка вийшла в Харкові вже після смерті
автора.
Помер
Пантелеймон Олександрович 14 лютого 1897 року на хуторі Мотронівка, там і
похований. Майже все життя П. Куліш терпів переслідування й утиски від
царського уряду. Суперечливим було ставлення до письменника його сучасників.
Вони то захоплювалися його багатогранною діяльністю такого цінного культурного
розвитку рідного краю, то засуджували за непослідовність політичних переконань.
Тяжкі переживання, викликані, на його думку, несправедливим ставленням, поет
«виразив у таких рядках поезії «На чужій чужині». Не забудеш мене, поки віку
твого, моя нене Вкраїно, Поки мова твоя голосна у піснях, як срібло чисте,
дзвонить…
Творча спадщина митця
1)
Епічні твори.
Серед
творів російською мовою найбільшою популярністю користувалися історичні романи
«Михайло Чарнышенко…» та «Алексей Однорог». У трьох автобіографічних повістях:
об’єднаних однією назвою — «Воспоминания детства Николая М.» розповідається про
життя на батьківському хуторі, перші враження малого хлопчика, близьких йому
людей, зокрема Мужиловську, навчання в гімназії, учителів та однокласників.
Сатиричні оповідання і нариси («Пан Мурло», «Семейные беседы», «Майор»,
«Украинские незабудки» та інші) спрямовані на викриття дикого поміщицького
побуту. Епічна спадщина П. Куліша українською мовою складається з історичного
роману «Чорна рада» й оповідань різних піджанрів: бурлескно-жартівливих
(«Циган», «Сіра кобила», «Очаківська біда»), сентиментальних («Дівоче серце»),
романтичних («Орися»), родинно-побутових («Гордовита пара», «Товкач» та інших).
2)
Поезія.
- «Досвідки» (1863) — містить поезії громадянської,
пейзажної, особистої лірики, а також думи, поеми, переклади баллад А.
Міцкевича.
- «Хуторна поезія» — друга збірка вийшла через двадцять
років після першої, що складається з одного оповідання, численних ліричних віршів
та листа-звернення до української інтелігенції. У цих творах виразно виявилося
посилення у світогляді Куліша реакційних тенденцій.
- «Дзвін» (1893) —
своїм змістом і напрямом споріднена з попередньою, тобто він закликав до
«вселенської правди», радив «духом незлобним, умом благородним культурі
спасенній» служити. Кілька віршів присвячені ролі поета й поезії в житті
суспільства.
У
різні роки вийшли ще дві збірки поезій П. Куліша — «Хуторні недогарки» —
оригінальні твори й «Позичена кобза» — переклади з різних поетів світової
літератури, а також з Біблії. Опановуючи досягнення світової літератури в
галузі віршової техніки, П. Куліш збагатив українське письменство новими
риморитмічними формами. Він увів деякі нові
для нашої літератури види строф, зокрема восьмивірш (октаву) та десятивірш
(дециму), утвердив дактилічні, амфібрахічні, анапестичні розміри, які до того
наші поети майже не використовували. І.Франко високо оцінив ці нововведення П.
Куліша.
3)
Драматичні твори.
Більшість
п’єс П. Куліша написані на історичну тематику. Перша з них має прозову форму
(«Колії. Українська драма з останнього польського панування на Вкраїні»), інші
— віршову («Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гістьми»)
тощо. У жанрі вертепної драми написана різдвяна містерія «Іродова морока». Є
низка прозових і віршованих одноактівок на історичну та побутову теми.
Найвизначнішим
твором є трилогія: «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар
Наливай». У цих п’єсахзображено різні періоди української історії, виведені
діячі минулого, про що свідчать уже самі назви. Драматичні твори П. Куліша мало
сценічні, а тому не були поставлені в театрах. Це, власне, «п’єси для читання»,
а не для театралізованої
дії.
Т. Шевченко і П. Куліш
Познайомилися
вони 1843 року під час першого приїзду Шевченка в Україну. І відразу ж між ними
встановилися дружні стосунки, які тривали до самої смерті великого Кобзаря.
Незважаючи на те, що це були зовсім різні люди — за своїми соціальними
поглядами та ідеалами, особливостями таланту, складом характеру, темпераментом
— дружба між ними встановилася міцна й щира. Сам Куліш визнавав, що вони
належали до різних прошарків українського народу. Пізніше в спогадах про
Шевченка він писав: «Можна сказати, що це зійшовся низовий курінник, січовик із
городовим козаком-кармазинником.
У
40-і роки обох письменників зближували спільна участь у Кирило-Мефодіївському
братстві, прагнення до активної боротьби проти кріпацтва, бажання працювати для
піднесення освітнього рівня українського народу, намагання пробудити його
політичну й національну самосвідомість. Однак шляхи досягнення цих цілей вони
намічали різні.
(Екскурсовод
пропонує оглянути порівняльну таблицю поглядів митців)
П. Куліш
|
|
1. Пропанував ідею всенародного
повстання в масштабі всієї Росії
|
1. Побоючись народних рухів,
усі надії покладав на реформи
зверху, на милість царя,
закликав до класового миру
|
2. Посилення демократичних
тенденцій
|
2. Лібералізм
|
До творчості Т. Шевченка П. Куліш виявляв велику увагу,
високо цінував її значення для розвитку українського словесного мистецтва,
намагався якомога повніше довести його твори до читача. Він публікував їх у
всіх своїх виданнях — в журналі «Основа», альманасі «Хата», збірках «Записки о
Южной Руси», у своїй друкарні видав «Кобзар» у 1860 році.
Готуючи рукописи Тараса Григоровича до друку, П. Куліш
часто висловлював різні зауваження, давав поради. Т. Шевченко прислухався до
них, часом робив деякі виправлення, але ніколине поступався своїми
переконаннями, не пом’якшував революційної загостреності своїх творів.
Спільним для обох було і те, що вони палко любили рідний
край, уболівали за його долю, всі сили й талант — кожний посвоєму — присвятили
праці, спрямованій на духовний розвиток українського народу.
Завдання:
Написати життєпис поета в зошит за напрямками( можно графічно, схемами, малюнками):
·
Дитинство
·
Навчання
·
1840-ві
·
1850-ті
·
Останні роки життя
·
Спадщина митця
Читати роман "Чорна рада"
Комментариев нет:
Отправить комментарий